Начало » Other languages » Українська » Я сказав, що піду на найнижчу роботу, але не можу більше бути в МП, – о. Артем (Вселенський Патріархат)

Я сказав, що піду на найнижчу роботу, але не можу більше бути в МП, – о. Артем (Вселенський Патріархат)


Священник Артем Бондаренко сьогодні служить у Німеччині, в Українській Церкві Вселенського Патріархату. Він став кліриком Вселенського Патріархату, залишивши Московську юрисдикцію, для якої в Німеччині створив чотири громади. Це історія священника, який через сумління жертвував добробутом та стабільністю, а також розповідь про Українську Церкву Вселенського Патріархату, про яку широкий загал майже нічого не знає, втім, яка завжди живилася думками про Україну, молячись та допомагаючи їй.

– Отче Артеме, розкажіть трохи про себе.

– Я народився і виріс у Криму. Мій покійний батько — шахтар з Донбасу. Він одружився на моїй мамі, яка є кримчанкою, і переїхав до Криму. Я народився в Сімферополі, прожив у Криму до одинадцяти років. Через хворобу батька ми мусили переїхати в інше місто, і я опинився в Київській області. Там я знайшов себе як християнин, відвідував церкву, недільну школу, і за собою потягнув всю сім’ю: і тата, і маму.

У семінарію мене благословив мій духівник, який мене виховував, мій парафіяльний священник, який мене і до української мови привчив, і саме через це, тоді ще в радянські часи, я полюбив українську мову. Попри те, що він був із Західної України, як усе священство того часу – був дуже прив’язаний до Москви і благословив мене вступати саме в Москву. Я поїхав у семінарію і провчився там п’ять років. Точніше, я там жив і працював, а потім чотири роки навчання в семінарії, а в духовну академію я вже поступив у Києві в Лаврі.

– Я весь час спостерігаю це в Московському Патріархаті. З одного боку, вони люблять українську мову, з іншого їм не муляє, що в Москві в Троїце-Сергієвій Лаврі на Великдень Євангеліє читають на півтора десятках мов, окрім української.

– Я з вами згодний, але саме той священник, який мене виховував, разом з українською мовою прищеплював мені ідею «русского міра», яку можна звести до такого виразу, як «Царь-батюшка и Россия-матушка». Ось в такому мене виховували.

Хоча разом з тим, я від священника почув заклик до української мови, він казав: «Ти ж Бондаренко. У тебе українське прізвище. Чого це ти українською не говориш?». Я задумався і став тоді з задоволенням вивчати українську мову, літературу. І я заговорив українською саме в церкві. Та поряд з цим мовним українофільством була потужна ідеологія. З таким вихованням я опинився в Москві, де воно, звичайно, зміцнювалося.

Закінчивши семінарію в Москві і зважаючи на те, що мої батьки хворіють, і мені треба бути ближче до них, я прийняв рішення продовжити навчання в Київській духовній академії. Таким чином я опинився в Лаврі, де навчався ще чотири роки.

Але після Москви в мене було таке відчуття, що свою українськість треба плекати, виховувати, бо це є наш скарб. Опинившись в духовній академії в Лаврі, розуміючи, що вся моя освіта була в Москві, вся термінологія і всі книжки лише російською, я відчув, що мені потрібна практика саме україномовного християнства. Я став шукати, де мені навчитися проповіді. Я розумів, що я буду священником для українського народу. І для українського народу я мушу говорити проповідь українською. І я напросився до настоятеля Московського Патріархату в церкву біля автовокзалу.

– На Деміївській?

– Так. І ось я в цьому храмі в отця Мефодія попросився. Кажу: «Отче Мефодію, я хочу навчитися проповідувати українською. Я студент духовної академії, ще не маю сану, але дозвольте мені приходити до вас в церкву і під час акафісту по середах, я буду проголошувати проповідь українською мовою. Це потрібно мені самому, аби навчитися».

І отець Мефодій, дуже хороший священник, мені дозволив. І я якийсь час, може з півроку, ходив в цю церкву і проголошував проповіді українською мовою: готував, писав і таким чином вчився. Тобто вчився самостійно, освіта в Лаврі не давала мені такої можливості. Так, ми проголошували проповіді як студенти, але то раз чи два на рік у студентській церкві. Звичайно, що цього недостатньо.

– А тоді ви вже знали, що Києво-Могилянка була просто інкубатором для російської церкви? Що тобольські, іркутські митрополити були вихідцями з нашої академії?

– Так. Історію я знав. І знав, що українці значний вклад внесли в розвиток всієї РПЦ.

– А як ваші проповіді українською сприймалися? Нормально?

– Перший час нормально. Все було гаразд. А потім я не знаю, що сталося, чи хтось поскаржився, чи отець Мефодій сам так вирішив, бо він сам був російськомовним священником. І одного вечора він мені сказав: «Дякую тобі Артеме за проповідь, але не треба нам більше говорити українською, бо парафіяни у нас кияни, російськомовні, і нам це зайве. Може, десь в інших парафіях, на околицях Києва, а ми тут майже в центрі знаходимося і нам це не підходить».

На другому курсі академії я одружився і прийняв сан від рук блаженнійшого покійного Володимира Сабодана. І я майже два роки прослужив дияконом у Фролівському монастирі на Подолі. Під кінець духовної академії розглядався такий проєкт, щоб продовжити мені навчання в Німеччині, в університеті Ерлангена. Такі пропозиції були від Київської духовної академії, щоб студентів відправити закордон: когось в Грецію, когось в Німеччину. І почувши про це, я запропонував свою кандидатуру, і владика Митрофан підписав мені направлення в університет Ерлангена.

Це університет з теологічним факультетом, що був під євангелічною церквою. В мене була мета написати там дипломну роботу або докторську, якщо вдасться. Прибувши в Німеччину, я як диякон в першу чергу звернувся до правлячого архієрея, і він мені сказав, що ти будеш навчатися, це дуже добре, але мені не вистачає священників, і тому було б добре поєднати твоє навчання зі служінням, тому проси Київ, щоб тебе рукоположили, і приїзди на навчання.

Це була Берлінська єпархія МП. І так як навчання було в Німеччині, то владика благословив мене вести богослужіння біля університету в тих містах, де не було священників.

– І що далі? От ви казали, що ви відкрили там чотири парафії. А це були росіяни в основному? Чи це були росіяни, українці, німці?

– Ну надходили до владики прохання від людей, що в тому чи іншому регіоні зовсім немає церкви, священника, і люди просили їм когось прислати. І владика через благочинного давав мені благословення відкрити в тому чи іншому регіоні громаду. І я їхав, якось шукав людей, організовував. Шукали приміщення, готували хор, потім обставляли це приміщення, як православну церкву. І мої парафіяни в основному були етнічні німці, які приїхали зі всього Радянського Союзу в Німеччину. Але були й представники інших народів, як то серби, греки чи болгари.

Я служив церковнослов’янською, але коли бачив, що люди роблять перші кроки в храмі, приїхавши з Казахстану, з глухих аулів, люди зовсім не мають поняття зовсім про православну церкву, але хочуть в ній бути, тягнуться до неї, то я поєднував церковнослов’янську і сучасну російську мову, також німецьку, бо були такі парафіяни, які не розуміли російської, наприклад греки чи навіть православні араби. Служив багатьма мовами: і церковнослов’янська, і російська, і німецька, і трохи грецька або сербська — поєднував, дивлячись, хто в мене стоїть в церкві.

– Скажіть, а як сформувалося ваше бажання перейти в Українську Церкву? У МП нормальні заробітки, вам не треба було додатково працювати, і от ви переходите в небагату Українську Церкву. Як це відбувалося?

– Ну, я не сказав би, що я раніше мав аж такі статки. Так, матеріально мені було легше завдяки парафіям. Парафії були вже більш-менш сформовані і фінансово, хай небагато, але мене підтримували. І на таку підтримку я міг якось жити. Все рівно доводилося трохи підпрацьовувати. Але дійсно, перейшовши в Українську Церкву, я втратив і ту малу фінансову підтримку, яку мав. Це був дуже непростий і важкий крок в усіх сенсах: і в фінансовому, і в соціальному, в спілкуванні з людьми.

Симпатію до українського православ’я я відчував уже давно, ще з духовної академії, але мене стримувало розуміння того, що має бути визнана Українська Церква. Я йшов до цього поступово. Мабуть, головним вирішальним моментом стало те, що я став з початку війни, з 2014 року, возити допомогу на фронт. Ми це робили з дружиною. Збирали в Німеччині все, що ми могли, і везли самі на мікроавтобусі з причепом на наш палаючий схід, і саме там, дивлячись на поранених і вбитих солдат, дивлячись на те горе, зріло бажання піти з МП.

Тим більше солдати, яким я привіз допомогу, питали: «З якої ви Церкви? З якого патріархату?». І що мені було тим, тільки що пораненим солдатам, казати, що я священник з МП?

– Дякую, що ви це розказуєте.

– Тому що я розумів і знав, і відчував, що вина за цю трагедію, за цю війну на МП. І я, як представник цієї Церкви, також в якійсь мірі був винним. І хоч я тільки що привіз із Німеччини ліки, щоб лікувати солдатські рани, але я певною мірою завдав тих ран, перебуваючи в Московській Церкві. І тоді одна поїздка, друга, третя, четверта – і ми з жінкою дозріли і один одному зізналися, що більше не можемо перебувати в МП, що це важко морально.

Моя жінка в хорі, який вона створила, коли співали многоліття Патріарху Кирилу, починала плакати і виходила, бо не могла це співати. І вона постійно йшла в кінці літургії, бо згадувала ті солдатські рани і ті фури з двохсотими, які ми бачили на фронті, які вивозять наших загиблих героїв. Через деякий час я сказав: давай вже готувати перехід, шукати шлях, як нам перейти в Українську Церкву.

– Як ви готувалися до цього рішення, ви ж почали шукати іншу роботу, почали шукати, куди піти, в яку парафію?

– Так склалося, що на той час у Німеччині я отримав офіційний дозвіл від держави з правом на працю – це було до надання Томосу. І я з радістю дізнався, що за кордоном існує вже Українська Церква Вселенського Патріархату. Я хотів бути у сопричасті з іншими церквами, тому я обрав саме Українську Церкву Вселенського Патріархату.

Я був у Баварії, то все робив через Мюнхен і через ті церкви українські, які були поруч біля мене. Познайомився з одним священником з цієї церкви в діаспорі, з другим. Вони були дуже добрі пастирі, добрі люди.

– Це були українці?

– Так. Це були українці, я б сказав польські українці. Це люди, сім’ї яких пов’язані з операцією «Вісла». І ось ці польські українці, вони були моїми священниками тут по сусідству, я їх відвідував, з ними подружився, їх полюбив. Це проієрей Валентин Смоктунович, отець Валентин Гаврилюк – чудові люди, гарні пастирі і справжні українці.

Це було у розпал війни і щодня надходили зведення про загиблих, про поранених, по втрачені українські міста, і всі наші українські священники також переживали. При першій зустрічі я одразу про себе розповів, що я українець, але з РПЦ, що тут прослужив 15 років, і через війну, через те, що я побачив в АТО, я прийняв рішення переходити в Українську Церкву. І вони мене сприймали по-братськи, дуже щиро. Допомагали мені, дали богослужбові книги, бо я не мав нічого, і прийняли мене дуже тепло. Потім я звернувся до владики.

– До владики Даниїла Зелінського? Як він вас прийняв?

– Ну він мене вислухав, дізнався причину, через яку я вирішив перейти, зрозумів, каже: «Я тебе розумію. Мені потрібні від тебе документи про твою освіту, про твоє рукоположення. Мені потрібно відпускну грамоту від твого архієрея, і ми тебе приймемо».

– Скільки у вас діток тоді вже було?

– П’ятеро.

– П’ятеро дітей! І маючи п’ятеро дітей, ви сказали, що все, я переходжу?

– Ми з жінкою сказали один одному, що краще підемо на найнижчу роботу, але не можемо більше перебувати в МП. Причому не через тиск, не через якісь проблеми – хочу похвалити своє німецьке керівництво МП, ніяких проблем або тиску не було зовсім. Але ми не могли через моральний аспект, через свій внутрішній тиск більше перебувати в МП.

Довелося працювати на різних роботах. У тому регіоні, де я живу зараз, з роботою не так легко. Також існує конкуренція за робочі місця, бо поруч Чехія і Польща, і люди їздять і шукають роботу, якої або мало, або нема. Тому я погоджувався на будь-яку роботу, не вибираючи. Був на різних роботах, зараз працюю на будівництві, а тоді я працював на фабриці автозапчастин. Там мене скоротили і я шукав то одну роботу, то другу.

І не дивлячись на всі труднощі, скрутні моменти як в фінансовому плані, та і в тому, що я втратив дорогих мені парафіян, бо залишив парафію на іншого священника (це також було нелегко, бо тих людей я любив, поважав, вони були мені дорогі), не дивлячись на ці моменти, я все одно ніколи не жалкував, що я перейшов. Це дало мені внутрішню свободу, внутрішню радість і внутрішню правду. Коли я був ще в МП, то я не мав того внутрішнього спокою, який маю зараз.

– А як з вами ці парафії прощалися? Люди зрозуміли вас? Я думаю, що це проповідь українського слова, навіть те, що ви пішли. Як вони сприйняли ваш перехід?

– Ну, як я казав, що в моїх парафіях українців майже не було. А люди все ж таки були політизовані в моїй парафії. З політикою в церкві я завжди боровся, намагався робити дистанцію від політики. Коли почався Майдан і війна, то парафіяни почали мені розповідати про це, дивлячись російське телебачення, звичайно. І я, знаючи, що люди перебувають під гіпнозом, під пропагандою, волів ці теми не чіпати. Я їх просив, що коли ми збираємося в церкву, на молитву, то про політику ми не говоримо. І це єдине, що стримувало від скандалів. Ситуація така, що перевиховувати я їх не можу…

– Так, боротися з російською пропагандою, коли там цілі штати і двадцять чотири години розповідають…

– Люди майже цілодобово сидять на кремлівських каналах. І я їх не зможу переконати. Їх можна переконати, якщо взяти і повезти на Донбас, в АТО і показати, що там робиться. Але це фізично неможливо. Тому я повністю дистанціювався від тих питань. І свій перехід я також, так би мовити, мусив замаскувати. Я їм не казав відкрито, що залишаю їх через свої національні погляди, через війну. Я сказав, що я українець і я повертаюся в Україну.

– Ви казали, що парафія Вселенського дуже маленька в Ерлангені. Ви в самому Ерлангені живете?

– Ні. Я живу поруч, недалеко від Ерлангену, і там парафії лише утворюються, а друга парафія в місті Ерфурт, вона також в стані утворення. Я лише став знайомитися з людьми, спілкуватися, намагаюся їх згуртувати. Ще навіть не йдеться про будівництво церкви, а лише про людські стосунки, про дружбу. Саме з цього повинна починатися парафія, на мій погляд. І я саме почав робити ці кроки, але, на жаль, прийшов коронавірус, який всім нам заважає.

– А ви бачите потенціал? Ви вірите, що там є люди, які можуть прийти в православіє не московське?

– Я оптиміст і, утворивши вже чотири парафії в МП, вірю і надіюся, що потенціал є завжди, все залежить від нас, від священників і від активних вірян-помічників. Я з переходом для себе знайшов яскравий, дивовижний український світ. І він настільки великий, настільки різноманітний, настільки потужний, що він відкриває великі можливості.

Українців багато закордоном. Так, вони всі різні, але все одно залишається велика перспектива і велика можливість цих українців зацікавлювати, перевиховувати, якщо це потрібно, об’єднувати, одухотворювати і утворювати православні громади.

– Якою по-вашому є правильна фінансова концепція існування церкви і персонально священників?

– Скрізь свої особливості, в кожній країні, в кожній місцевості є своя ситуація. Напевно, і в Україні по різних регіонах ситуація різна. І з одного боку, мене приваблює приклад Німеччини, де добре працює фінансова система для церкви і для священників, і мені б хотілося, щоб така або подібна система була і в нас в Україні. Потрібно, щоб люди визначилися, до якої церкви належать, і щоб це було документально зареєстровано в органах державної влади: я вірянин ПЦУ або я вірянин МП, припустимо. Залежно від того, до якої конфесії себе людина віднесла, то з неї в Німеччині знімають невеликий податок. З тих, хто працює, податок приблизно 5–7% від зарплати. З цих податків є можливість давати священникам зарплату. Хай вона буде невеликою, але щоб регулярно була підтримка для духовенства. Якщо священники мають потребу, то хай ще й підпрацьовують.

У Німеччині євангелічні і католицькі священники мають таку зарплату, і це їм звільняє час і сили для роботи в парафіях. Якщо я повністю поринаю в роботу, то в мене, звичайно, залишається менше часу і сил для церкви. І це також недолік. Хоча разом з тим, мушу зізнатися, що саме перспектива роботи надала мені свободу, скориставшись якою, я зміг перейти в УПЦ.

– Ви маєте п’ятьох дітей, ще й помагали на війні. Як це реально можливо?

– Я брав не лише свої кошти, яких в мене було небагато, але й намагався залучити інших людей для допомоги Україні. Я писав у німецькі газети оголошення, що я священник і збираю допомогу і такого-то числа вирушаю на Схід України, тому, будь ласка, хто має можливість і бажання приносьте медичні засоби, одяг, продукти. І люди приносили.

Місцеві німці приносили у мою тоді Московську церкву, хто що міг. Навіть тих людей не бачив, бо церква була відчинена, люди просто приносили і залишали. Увечері приходив замикати храм, збирав те все, вантажив у свій бус, причеп і таким чином ми назбирували допомогу і возили.

– Це дуже приємно, що німці допомагали…

– Так, співчували. Є ж прості німці, бо німецька політика то одне – вона постійно обертається то на «Газпром», то на ще якісь вигідні комерційні проекти, але прості німці знають правду, співчувають і переживають за Україну, саме тому вони надавали мені допомогу.

– А як українські Церкви співпрацюють у Німеччині? Є УПЦ МП, є УГКЦ, є автокефальна ПЦУ, є церква в діаспорі – вони спілкуються чи по-українськи чубляться?

– Я все-таки людина нова в Українській Церкві в Німеччині. Я перейшов відносно недавно, це третій рік. Можу лише сказати, що я сам побачив і відчув. Із сусідніми парафіями греко-католиків допомагаємо одне одному у волонтерстві – греко-католицький священник Іван Пушкар мені допомагав, і я йому допомагав фури завантажувати, бо він надавав допомогу в великих кількостях. І саме це зблизило мене з моїми братами-українцями з інших конфесій. Тобто, про співпрацю на високому, офіційному рівні не знаю, а на нашому маленькому співпраця є, в нас повна солідарність і дружба.

– У одній з розмов ви якось сказали мені, що збиралися на вікенд до Чехії, поговорити з кимось з кліриків Чеських земель та Словаччини щодо ставлення до ПЦУ. Відомо, що ця церква міцно пов’язана з Росією, дуже міцно. Чи вірите ви в те, що такі контакти на базовому рівні змінюють ситуацію? У Чеській церкві предстоятеля посадив на престол митрополит Алфєєв, тому я не розраховую на його визнання. Але хоч на рівні особистих контактів ми можемо щось змінювати? Не будуть священники Церкви Чеських земель та Словаччини боятися з вами спілкуватися?

– Про Чеську православну церкву і про Польську я чув неодноразово, що прості священники і тим більше прості парафіяни всією душею за Україну. Бо вони розуміють, що робиться в Україні, вони розуміють агресію і підступність, злочинність РФ. Вони це все розуміють і бачать, і вони на боці ПЦУ, і на боці нашого блаженнійшого митрополита Епіфанія. Вони всією душею за. Мені казали, що і серед єпископів є прихильники, але найвище керівництво Церкви завжди озирається на Москву.

Вони бояться йти на пряму конфронтацію з Москвою і хочуть уникнути скандалів з цією потужною Московською Патріархією. Але з приводу Чехії в мене виникли такі думки. Після розслідування вибухів на складах в цій країні відбулося розмежування в усіх сферах з РФ: висилають послів, дипломатів, розривають всі відносини. І це є правильно і правдиво. І можливо, саме оці останні події нададуть мужності керівництву Чеської Церкви визнати очевидну правду про нашу ПЦУ і поминати нашого предстоятеля митрополита Епіфанія.

– Залишаються сили у працюючого священника на місіонерську діяльність?

– Якщо в людини є велике, гаряче бажання, то вона знайде для цього і сили, і можливості. Аби сама людина, сам пастир до цього прагнув і відчував у цьому потребу. Не дивлячись на свою зайнятість, я все одно почуваюся зобов’язаним бути проповідником і місіонером. Як би багато часу не займала робота, якою б важкою не була, не можна відбити у людини внутрішню потребу до проповіді Христа.

– А які ваші стосунки з владикою? Чи ви не бачитеся з Даниїлом Зелінським? Чи є якісь персональні відносини у священників з єпископом?

– Владика відвідує Німеччину час від часу. Було декілька спільних богослужінь з владикою. Звичайно, пандемія цьому заважає, але ще до коронавірусу я мав можливість встигнути і поспілкуватися з владикою Даниїлом. І з іншими нашими священниками були дуже радісні, емоційно багаті зустрічі. Владика чудова людина, чудовий пастир, чудовий друг. Це такий контраст після перебування в МП. Хоча наш Берлінський владика з МП Феофан покійний, який був українцем, він також був дуже гарною людиною і пастирем, але знаючи інших архієреїв, знаючи порядки в інших єпархіях, скажу, що владика Даниїл – неймовірний приклад безпосереднього, дружнього ставлення архіпастиря до своєї пастви чи до своїх священників.

І це дуже втішає душу, коли ти бачиш перед собою не стільки начальника, скільки духовного друга і авторитет, це окриляє людину. Наші спільні богослужіння запам’яталися назавжди. І молитва, і спілкування, і розгляд якихось побутових питань УПЦ в діаспорі, як кажуть, єлей на душу в контрасті з тим, що є в Московській Церкві: субординація, зайва суворість, фарисейство та зверхність.

– УПЦ Вселенського Патріархату в діаспорі залишається українською, немає якихось викликів для ідентичності національності?

– УПЦ Вселенського Патріархату є більш українською, ніж в самій Україні. Я не знаю, як це пояснити, але це саме так. Діаспора українців, на мій погляд, відіграла велику і важливу роль в становленні української держави. Як мені розповідали старші священники, після війни, коли повідкривали на Заході українські парафії, то в них постійно молилися люди і просили Бога про самостійну незалежну Україну. З них багато хто сміявся: «Про яку Україну ви молитеся, про що ви мрієте? України немає і не буде. Є лише могутній, залізний Радянський Союз. Непереможний. Який буде стояти вічно».

Але ці парафії, ці священники все ж вірили і молилися за українську державу. І, як ми бачимо, що по їх молитві так і сталося. І оця свідомість українців, багатство поколінь, досвід еміграції сконцентровані в наших парафіях, які є стовідсотково українські.

Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».

Support Doxologia Infonews to continue receiving quality church, religious news

Donate to Doxologia Infonews. Your support is invaluable to us. Thank you!

BANK: Eurobank Bulgaria AD (Postbank)

IBAN: BG46BPBI88984030687601

or through PayPal