Київська митрополія завжди була у канонічному підпорядкуванні Константинополя, – історик Віра Ченцова

Автокефальний процес, завершенням якого було отримання Томосу, для журналістів, «непрофільних» істориків, політологів, соціологів та інших аналітиків став потужним стимулом для вивчення церковної історії. І особливо періоду XVII століття, того самого періоду, коли Київську митрополію перепідпорядкували Москві.

Історик, фахівець, який працює з давніми рукописами, Віра Ченцова – частина нашої автокефальної саги, точніше, тієї вищої ліги вчених, яка скрупульозно і чесно, не зовсім усвідомлюючи важливості для нас власної роботи, знайшла і вивчила стародавні грецькі документи, які зробили сам процес надання Україні автокефалії канонічно й історично бездоганним.

Синодальні рішення 2018 року засновані на грецьких документах 1686 року дозволяють чітко заявляти: Константинополь ніколи не дарував Київ Москві назавжди. А її книга «Київська митрополія між Константинополем і Москвою. 1686», яка нещодавно вийшла в київському видавництві «Дух і літера», – реконструкція подій XVII століття (за спостереженнями автора – ред.) миттєво поповнила бібліотеки українських істориків Церкви.

Наші питання Вірі Ченцовій і її відповіді дозволяють ще раз поглянути на такий важливий для України і її Церкви епізод історії.

КИЇВСЬКА ЦЕРКВА В XVII СТОЛІТТІ ВИГЛЯДАЄ, ЯК «БОГОСЛОВСЬКИЙ ВУЛКАН», ЯКИЙ МОЖЕ ЗАТИХНУТИ ЛИШЕ НА ЧАС

– Віро Георгіївно, як виглядала Київська церква в XVII столітті, з одного боку – при Гетьманщині, з іншого боку – між Польщею, Портою і Москвою?

– Київська митрополія була, певно, найбільш «складною» єпархією Константинопольського Патріархату, опинившись розділеною політичними кордонами на кілька частин. Перш за все тут треба говорити про поділ Київської та Московської церков, що сталося ще в XV ст. після укладення Константинопольським Патріархатом церковної унії з Римом.

Унія проіснувала недовго, проте, відносини між відокремленою «московською» частиною Київської митрополії, де місцевим собором було поставлено православного митрополита, і Константинопольським Патріархатом не поновлювалися в повній мірі аж до кінця XVI століття. Лише приїзд в Москву Вселенського Патріарха Єремії II дозволив знову повністю відновити ці зв’язки шляхом визнання новоствореної з колись єдиної церкви Русі самостійної Московської єпархії.

– Давайте уточнимо, приїзд, коли Вселенського Патріарха Єремію в Москві взяли під домашній арешт і мало не силою змусили визнати самочинно організовану церкву як Московський Патріархат?

– Взагалі мені здається зрозумілим, що Вселенський Патріарх аж ніяк не заблукав випадково, коли опинився в Москві, де почалися переговори про можливе перенесення його кафедри з Константинополя, а потім і про зведення московського митрополита в сан Патріарха.

Відносини з Москвою почали налагоджуватися ще раніше, щонайменше з середини XVI століття. Яскравим прикладом цього стало визнання Вселенським Патріархом царського титулу Івана Грозного і делегування московському митрополитові, як патріаршому екзарху, – права вінчати царя.

Ситуація з церковним розколом була ненормальною і, загалом, обидві сторони хотіли її подолати. Визнанням «самочинно організованою церкви» можна обурюватися, але не можна забувати, що заснований на цій частини, що відділилася від Руської церкви, новий Патріархат був затверджений і іншими східними Патріархами на соборах 1590 і 1593 років. При цьому, за умовами патріаршої грамоти 1589 року, поставлення Патріарха в Москві мало затверджуватися Вселенським Патріархом, тобто, Церква поверталася в залежність від Константинопольської кафедри, хоч її предстоятель і став називатися Патріархом.

Відразу після визнання Московської кафедри-патріархату, в 1596 році, архієреї Київської митрополії уклали церковну унію з Римом. Церква на території Київської митрополії, вже «офіційно» і «законно» відокремлена соборними рішеннями 1590 і 1593 років від «московської частини», виявилася розділеною ще i на дві конфесії православну і ту, що вступила в унію з Римом.

Православна церковна ієрархія на території Київської митрополії була відновлена на початку XVII століття. Наступним етапом поділу єпархії політичними кордонами стало повстання 1648 року, очолюване Богданом Хмельницьким, і виникнення Гетьманщини як самостійного державного утворення. Кордони поділили колись єдину Річ Посполиту, територія якої відповідала тоді території Київської єпархії. Гаслом повсталих стала боротьба за споконвічну «православну російську віру». Однак під споконвічної вірою в різних частинах стародавньої «церкви Русі» розумілося далеко не завжди одне і те ж.

Не можна забувати, що в Москві в цей час, до реформ Патріарха Никона, «православ’я» було тим, що зараз ми називаємо «старообрядництво», а після реформ стався розкол на дві і нині розділені конфесії. У Київській же митрополії православ’я відрізнялося не тільки від московського, а й від Константинопольського.

Київ за часів митрополита Петра Могили виявився тим центром, де був зроблений найважливіший крок з подолання глибокої церковної кризи, до якого привела Східну Церкву публікація протестантського «Сповідання віри» Константинопольським Патріархом Кирилом Лукарісом. Саме в Києві був підготовлений пізніше соборно затверджений текст православного «Сповідання віри».

– Прояснимо. Найбільше авторитетний катехизис, виклад основ православного вчення, був написаний латиною київським митрополитом Петром Могилою (який знав також і грецьку, і польську).

– Так. Саме тут з’явилася одна з найсильніших в Східному православ’ї богословських шкіл, були засновані численні друкарні, навіть надрукована перша повна Біблія церковно-слов’янською і грецькою мовою. Однак незважаючи на цей, здавалося б, успішний вихід з кризи і поява загальноправославного «Сповідання віри», погляди Петра Могили не в повному обсязі відповідали панівним в грецькому богослов’ї поглядам на центральний для літургії момент втілення Святих Дарів.

Саме це згодом, уже в кінці XVII століття, призвело до засудження поглядів київських теологів як «хлiбопоклонной єресі». У той же час київські погляди на Євхаристію могилянської доби дозволяли зближуватися з унійної церквою, де моментом втілення хліба і вина в Святі Дари також, як і у київських православних, вважалися установчі слова Христа.

Спроби такого зближення православної і унійної конфесій всередині «Київської традиції» робилися протягом усього XVII століття. Таким чином, Київська Церква «між» виглядає, як «богословський вулкан», який може затихнути лише на час. Надто вже складними і не до кінця дозволеними виявилися наслідки всіх цих численних поділів і ще більш напружених переговорів про об’єднання.

Можна сказати, що «київські православні» були «хлiбопоклонниками», але потім виправилися, московські православні – «старообрядцями», але потім виправилися завдяки церковній реформі Патріарха Никона, а в Константинопольському Патріархаті змінювалися на престолі Патріархи, які то намагалися зблизити православ’я з протестантизмом, то, навпаки, прагнули до зближення з католицьким Римом.

– Якби по вашій останній книзі знімалося кіно для масового глядача, то, напевно, воно б починалося з такої сцени: 1685 рік. Князь Василь Голіцин викликає свого гінця, напівдипломата-напівшпигуна, піддячого (піддячий — це посада службовця Посольського приказу — ред.) Микиту Алексєєва, і каже, мовляв, їдь в Константинополь і зроби все, щоб привезти грамоти, що дозволяють забрати Київську митрополію в Московську юрисдикцію. У мене, читаючи книгу, виникло питання, чому справа державної ваги, «обробка» світської і церковної знаті, візира, султана, Константинопольського і Єрусалимського Патріархів, кліру Вселенської Церкви доручалося дипломату невисокого рангу, піддячому?

– Для «масового глядача» можна представити у вигляді «полудипломатов» – «полушпіонов», що поїхали кудись когось там «обробляти», навіть героїв «Війни і миру», ну, або, при бажанні, Святого Письма. Не впевнена, що мова йшла про «обробляння», або навіть що князь Голіцин мав якусь упевненість в тому, що досягне бажаного результату – соборного рішення про зміну юрисдикції, а не простого визнання Гедеона Святополк-Четвертинського з боку Вселенського Патріарха законним київським митрополитом.

Микита Алексєєв був досвідченим дипломатом, прекрасно знайомим, як з’ясувалося по зробленому їм звіту («статейний список» – це і є звіт про виконання дипломатичного доручення), з місцевими звичаями, досить спритним. Переговори, які йому були доручені, – це перш за все робота з врегулювання дрібних питань і конфліктів, що стосуються укладеного чотирма роками раніше миру з Османською імперією.

Але зрозуміло, що церковне питання було більш важливим, не випадково написані інструкції гінцеві про переговори щодо Києва редагувалися цілим колективом! При цьому з церковною владою переговори могли вестися зовсім не обов’язково через якихось офіційних дипломатів. Так, підготовкою, мабуть, найважливішого для московської Церкви XVII століття події – Великого Московського собору 1666-1667 років – і запрошенням до Москви східних Патріархів, займався Мелетій Грек, всього лише ієродиякон і, до того ж, іноземець. А попередні переговори з Константинопольським Патріархом щодо Київської митрополії в 1684-1685 р., як ми знаємо, доручалися і ще одній приватній особі, причому навіть не духовній, і зовсім не дипломату – грецькому купцеві Зафіру-Софіру або, як він був записаний в Посольському приказі, «Захарії Іванову». Ці переговори проте виявилися невдалими, йому було відмовлено.

Я Б НЕ НАЗИВАЛА ПЕРЕГОВОРИ ПРО ПЕРЕПІДПОРЯДКУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ «СПЕЦОПЕРАЦІЄЮ»

– Ваше дослідження змушує зрозуміти, що в історії є півтони, а не тільки чорно-білі фарби. Коли піддячий Микита Алексєєв проїжджав через Україну, гетьману Самойловичу вдалося приставити до нього свою людину Івана Лисицю. Гетьмани були різні, і слабкі, і сильні, але вони цінували свободу Гетьманщини, а якщо і робили помилки, то просто тому, що не передбачали наслідків своїх кроків. Іван Лисиця, людина гетьмана, повинен був бути при цій фактично московської спецоперації по анексії київської митрополії статистом? Учасником? Або ким?

– Я б не називала переговори про перепідпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату «спецоперацією», хоча, зрозуміло, можна назвати «спецопераціями» все, що завгодно. Якщо це вважати спецоперацією, то чим же тоді була організація Великого Московського собору? Килимовим бомбардуванням? Саме використання такої термінології мені бачиться безсумнівною спадщиною недавнього радянсько-чекістського минулого і прийнятої в ті часи термінології.

У мене вже давно складається відчуття, що вона з’явилася не випадково в колі зацікавлених церковною історією і питаннями автокефалії журналістів і навіть деяких істориків, а була привнесена тими, для кого було звичним і природним говорити про «спецоперації КДБ», а, можливо, і брати в них участь.

Також я не дуже розумію загальної уваги до діяльності «підступного агента» Микити Алексєєва і «зрадника-гетьмана» Івана Самойловича. Чесно кажучи, коли я намагаюся уявити історію переговорів з османськими владою і Патріархами 1686 р. в таких термінах, то мені стає дуже смішно! Отримання контролю над обранням предстоятелів церковних кафедр – це природний процес, такі «спецоперації» були цілком звичайною справою. Адже якщо країна перебуває в стані війни або готується до війни з тією державою, де живе визнаний великою частиною її жителів предстоятель церкви, то уряду просто необхідно провести таку «спецоперацію» для припинення небажаних впливів на населення.

У цьому сенсі нинішня українська автокефалія – «спецоперація», в XVII столітті заборона під час Критської війни венеціанським урядом висвячення духовенства архієреями, які перебувають на території Османської імперії – «спецоперація», заборона Річчю Посполитою в 1676 році поїздок в Османську імперію і контактів з Константинопольським Патріархом – «спецоперація». Ну, а вже московська автокефалія XV століття – це суперспецоперація… Держави тільки і роблять, що займаються «спецопераціями» різного масштабу в тих випадках, коли цього вимагають політичні обставини. Нікого це, здається, давно не дивує.

А гетьмани, звичайно, навіть дуже намагалися передбачити наслідки своїх кроків. Я думаю, що вважати дії гетьмана Самойловича помилковими, а тим більше «зрадницькими» у нас немає ніяких підстав, оскільки він прагнув до того ж самого, до чого прагнули й інші гетьмани – зміцнення своєї влади і створення максимально незалежної держави. Інше питання, що в оточенні таких сильних сусідів, Османської імперії та Московського царства, які почали із задоволенням ділити ослаблену Річ Посполиту між собою i які перетягували до себе козацьких гетьманів, було вкрай непросто.

– Не знаю, не знаю. У нас прийнято думати, що Самойлович особисто наближав анексію Київської митрополії. І робив різні кроки до цього. Київ все ще в юрисдикції Константинополя, а він то просить Москву благословення на обрання нового предстоятеля Лаври, то збирається нового митрополита Гедеона Четвертинського відправити в Москву, щоб там схвалили і благословили київського митрополита. Я розумію, що не можна давати оцінки історичним подіям, дивлячись на них сьогоднішніми очима. Але все ж… Цей гетьман несе свою історичну відповідальність за те, що вперше київський митрополит приносив клятву вірності Московському Патріарху. І київське духовенство було явно не в захваті від того, що сталося.

– Я думаю, що коли ми уявляємо собі події того часу, то недостатньо серйозно ставимося до прийнятого сеймом в 1676 році закону про страти тих «зрадників», які спробують отримати свячення в Константинополі від чергового «підданого цесара турецького», як колись називали і Єрусалимського Патріарха Феофана, який відновив православну церковну ієрархію в Києві.

Духовні особи, які отримали свячення і ставлені грамоти в Константинополі опинялися поза законом на території Польсько-Литовської держави. А Самойлович, подібно до інших гетьманам, намагався зміцнити свою владу і розширити її за допомогою Москви на частину земель, які перебували під владою короля. Законний і визнаний всіма (і по іншу сторону кордону!) митрополит при гетьмані мав сприяти зміцненню його влади. Зрозуміло, що для контролю за переговорами, Самойлович постарався під слушним приводом відправити разом з московським гінцем свого представника Івана Лисицю. Людину, судячи за наявними даними, вельми досвідчену, спритну, можливо, навіть знаючу мови і здатну вести переговори без перекладача, знайому і з деякими з жителів Османської імперії. Ці «деякі» – зрозуміло, були представниками місцевої грецької або османської еліти. Такі зв’язки Івана Лисиці, як здається, можуть свідчити про те, що він, можливо, вів якісь переговори від імені гетьмана і раніше. На жаль, ми майже нічого не знаємо про те, яку він зіграв роль під час зустрічей московського гінця з Патріархами.

Однак отримані синодальні рішення, що закріпили за гетьманом контроль над обранням київських митрополитів (а, значить, в подальшому він міг вибирати владик з вірних йому людей), збереження важливої для православних, які знаходилися в Польсько-Литовській державі, канонічної юрисдикції Константинопольських Патріархів над Києвом, дозволяють вважати переговори досить успішними для гетьманського боку. Адже це давало можливість мати при своєму «дворі» законного і визнаного Польською Короною митрополита – його поставив не Патріарх, що перебував в Османської імперії (це було заборонено на Краківському сеймі 1676 року), а Патріарх, який живе при дворі союзників короля – московських царів. При цьому він залишався в цілком канонічному підпорядкуванні Вселенському Патріарху. До подібного рішення було не причепитися!

– Гетьман грав свою складну дипломатичну, у тому числі, церковну гру, але намагався не порушувати канонів.

– Але далі змінюється геополітичний контекст. Блискуча віденська перемога західної коаліції (над військом Османської імперії в 1683 р. — ред.) майже співпадає в часі з приходом в Москві в 1682 році до влади царівни Софії і її оточення. Це в свою чергу призводить до крутої зміни московської зовнішньої політики і зближенню з західною Священної лігою. Гетьман же явно був зацікавлений в збереженні укладеного в 1681 році миру з Кримом і Османською імперією, адже він розраховував розширювати свої території за рахунок Речі Посполитої.

У Самойловича в Москві напевно залишалися прихильники, які, як і він, вважали війну з Кримом і Портою політичною помилкою. Однак вже в 1686 році Москва стала союзницею Речі Посполитої, розірвавши мир з Портою, а в 1687 році, здавалося б, такий вірний царям гетьман Самойлович був заарештований і засланий до Сибіру. Йому так і не вдалося скористатися плодами своєї церковної дипломатії.

ОБРАННЯ МИТРОПОЛИТА СОБОРОМ ЗА УЧАСТЮ СВІТСЬКОЇ ВЛАДИ БУЛО НОРМАЛЬНОЮ ПРАКТИКОЮ

– Правдами і неправдами, але Микитi Алексєєву вдалося домогтися від Вселенського Патріарха синодальних рішень щодо Київської митрополії. У грамотах, які він отримав, йшлося про передачу права благословення, щоб митрополита на Київську кафедру ставили за умови поминання цими митрополитами спочатку предстоятеля Константинопольської кафедри, а потім вже Московських Патріархів. Тобто, Вселенський Патріарх не втрачав владу в межах своєї канонічної території повністю, але делегував її Московському Патріарху. Правильно? І тому слово концесія найбільш правильне?

– Так, все вірно. Я як раз це мала на увазі, коли говорила, що він залишався в канонічному підпорядкуванні Константинополю. Поминання під час літургії імені церковного ієрарха «у перших» показує, в чиїй юрисдикції знаходиться єпархія. Таким чином, якщо «у перших» поминається Константинопольський Патріарх, то він і залишається головою єпархії.

У мене наведено низку прикладів, яким чином згадувалися і вшанувалися архієреї, які висвячували, тими, що ними висвячувалися. Багато з цих прикладів вже давно відомі і обговорювалися в публікаціях. Тих, що висвячували, теж мали неодмінно поминати, але після того предстоятеля, в юрисдикції якого за канонами перебуває Церква. Тож не дивно, таким чином, що Московського Патріарха київські митрополити поминали другим (як того, що поставляє) після свого канонічного предстоятеля.

Щодо слова «концесія» можу тільки сказати, що я не дуже люблю вживати іноземні слова в тих випадках, коли є можливість перекласти їх на рідну мову без шкоди для сенсу. Хоча, здається, Костянтин Ветошніков (відомий дослідник цього періоду – ред.) воліє вживати термін «концесія», тобто «поступка» Київської митрополії Московському Патріархату. На мою думку, простіше для всіх і всім зрозуміліше говорити про передачу права благословення київських митрополитів Московському Патріарху. При цьому мова йшла про обрання митрополитів «собором» – тобто місцевим духовенством митрополії і представниками світської влади. Ще раз – і світської влади. Це було нормальною практикою, подібної до тієї, яка існувала і в інших єпархіях Константинопольського Патріархату.

Обраний помісним собором митрополит до того, як отримував від Патріарха ставлену грамоту, вважався названим митрополитом. Згадки таких «названих митрополитів» – обраних, але які не отримали затвердження, – ми часто зустрічаємо в джерелах того часу. Після обрання київського митрополита його свячення або, при відсутності необхідності здійснювати свячення, інтронізацію повинен був здійснити Патріарх, за грамотами 1686 року – московський Патріарх, що заміщав за вирішенням (або, якщо завгодно – «за концесією») Константинопольського.

Ще раз хочу підкреслити, що ваше питання про те що мовляв, «правдами і неправдами піддячому вдалося домогтися», передбачає якусь незвичайну хитру підступність московського «агента», в той час як йшли досить звичайні переговори. Я думаю, що якби ми почитали, скажімо, листи Єрусалимського Патріарха Досифея про церковне життя в XVII столітті, або листи Паїсія Лігаріда, газьського митрополита, що збереглися в римському і московському архівах, або згадали б історію вбивства Константинопольських Патріархів Кирила Лукарiса, Парфенія II і Парфенія ΙΙΙ, історію суду над Московським Патріархом Никоном, то переговори Микити Алексєєва з обома Патріархами здалися б просто абсолютно нецікавою банальністю. Адже церковне життя того часу було, мабуть, більшою мірою насичене різними подіями, ніж нинішнє.

– Ваша книга містить особисто для мене цікаві сторінки. Наприклад, те, що листи з проханням перепідпорядкувати Київську митрополію Москві були спрямовані одночасно і царем, і Московським Патріархом. Тобто: церковна і світська влада повинні звертатися до Константинополя разом з подібних питань. Автокефалію в 2018-2019 р. надавали за тими ж правилами, за якими в 1686 році її передавали в концесію Москві. Я правильно розумію?

– В той час в Москві було цілих два царя, хлопчики Іван і Петро Олексійовичі, а правителькою-регентшою при них була їх старша сестра царівна Софія Олексіївна. Спроби царівни і її оточення домогтися від Московського Патріарха (і, до речі, від східних) визнання її права на царський вінець, наштовхувалися на опір «партії Наришкіних», родичів царя Петра, і Московського Патріарха. Звернення ж до Константинополя від світських і церковних властей було абсолютно нормальним. Здається, з усіх важливих питань церковного життя до східних Патріархів зазвичай звертався перш за все цар, як глава держави.

Втім, царі були не просто «світською владою»: їх вінчали і помазували на царство, тобто це все-таки не зовсім сучасні «світські влади». Цікавіше те, що звернення було і від гетьмана Самойловича. У якийсь момент Константинопольський Патріарх прямо говорить, що він би не погодився на таку передачу права поставлення митрополита, «відпустительне благословення», якби про це його не просив сам гетьман і його посланець. Гетьман же названий в синодальних рішеннях 1686 року як людина, яка повинна контролювати разом зі своїми «архонтами» – тобто світською елітою – вибори київського митрополита. Таким чином, в зверненні за автокефалією світської влади нарівні з церковними, якщо виходити з практики XVII століття, немає нічого дивного або несподіваного.

– Ще у вашій книзі я читала про існування грамоти, де як аргумент просувався наратив про нібито споконвічну приналежність Києва до єдиної «Російської єпархії». Україна і її релігійні та духовні діячі допомагали творити імперію і саму Російську Церкву (кращого, що в ній тоді було). Існує думка, що наратив єдиної єпархії (також як єдиного народу, до слова) – це системна помилка, яка позначається на «семи колінах» російського кліру до цієї пори. Нездатність побачити в Київській Церкві свою матір тягне всю іншу ідеологію, вороже ставлення і в підсумку серйозні протиріччя між православними народами. Як ви це прокоментуєте?

– Мені здається, що важко заперечувати безумовну приналежність і Києва, і Москви до єдиної «церкви Русі», яка в документах того часу могла бути названа і «єдиною російською єпархією». Я почала якраз з того, як єдина єпархія Константинопольського Патріархату розділилася на дві, і з того, як це було узаконено соборними рішеннями кінця XVI століття. Не бачу у визнанні єдиної «Руської Церкви» ніякої «системної помилки» і не зовсім розумію, чому «Київська церква» – мати «Московської церкви».

– Ось, наприклад, владика Елпідофор, який зараз очолює Американську архієпископію Вселенського Патріархату, говорив російському виданню, що Московська Церква є дочкою української Церкви, як українська Церква є дочкою Вселенського Патріархату. Але ви маєте рацію в тому, що не варто чіпати теми «матерів» і «дочок», хоча те, що Київська Церква старше Московської – це очевидно.

– І все ж спільною «матір’ю» була аж ніяк не Київська кафедра, а Константинопольський Патріархат, однією з єпархій якого і була церква Русі. Київська митрополія і Московська митрополія походять з церкви Русі, яка стала називатися Київською тоді, коли відбувся поділ єдиної єпархії і з’явилися, як ми знаємо, Галицька і Литовська митрополії. Та обставина, що вона поділилася ще за часів візантійських імператорів, не робить «матір’ю» Галицької митрополії Київську Церкву.

Після падіння Візантійської імперії і зникнення «вселенських імператорів» рішення про зміну меж Київської та Московської митрополій було прийнято Константинопольським Патріархом і затверджено собором східних Патріархів. Таким чином, навряд чи Київ, київська кафедра, виявляється якимось чином «творцем» московської церковної кафедри. Перенесення резиденції київських митрополитів до Москви зовсім не означає «створення» ними якоїсь нової дочірньої кафедри. Напевно, ці уявлення ґрунтуються на давньому «Київ – мати міст руських», тобто «митро-полія», «мати міст», центр для всієї церкви Русі. Але аж ніяк не творець інших митрополій. Якими канонічними правами могло б подібне створення регулюватися?

Проблема ж «протирічь між православними народами» лежить не зовсім в питаннях церковних і, звичайно, не в визнанні або не визнанні Києва «матір’ю-церквою».

– Але повернемося до теми про конфлікти і звинувачення з боку священноначалія Московського Патріархату в «неканонічності» Української Церкви та прийнятих рішень про українську автокефалію.

– Причини подібних конфліктів і неприйняття, як мені здається, цілком собі економічні і політичні. Зате всередині українського суспільства «ворожість православних» по відношенню одне до одного, часом штучно перебільшується і навмисне роздувається. А для мене (і не тільки для мене) зараз основним питанням здається якраз не це роздмухування «протирічь», а пошуки шляхів зближення і об’єднання всіх українських православних, які нині все «канонічні». Тим більше, що серед віруючих «розділеного православ’я» з різних сторін є багато чудових людей і справжніх християн.

Я думаю, що до такого об’єднання прийдуть досить швидко, незважаючи на деяких наполегливих проповідників «ворожнечі». Саме це зараз, як мені здається, є основним завданням українського православ’я.

А ще одне завдання, зрозуміло, – це освіта. Зараз нам всім помітні перш за все зусилля в освіті в галузі церковної історії та релігійної культури з боку Української Греко-Католицької церкви, яка створила такий важливий науковий центр як Український католицький університет. При цьому з УКУ співпрацюють не лише католики чи греко-католики: їм вдалося об’єднати навколо програми «Київське християнство» дослідників з різних країн і різних конфесій, до того ж, зробивши її по-справжньому «публічною», суспільно-орієнтованою, і науковою , і освітньою, і популяризаторською. Це в тому числі – заслуга і таких яскравих особистостей, як покійний Ігор Ярославович Скочиляс.

Але і православні України повинні йти цим шляхом: саме наукові дослідження і просвітницька робота дозволять і віруючим, і невіруючим орієнтуватися серед не таких вже й складних понять церковної «канонічності», «юрисдикцій» або «релігійної культури».

Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».


DONATION

If you wish, you can support us with your donation. We thank you from the bottom of our hearts!


✎ КОМЕНТАРИ • COMMENTS ✎

ПОСЛЕДНИ ПУБЛИКАЦИИ